Мотря

що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.

— Гріх так казати, дитино.

— Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не

має.

— Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає

їх.

— Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не

бачать і не чують.

— Що ж таке?

— Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як

повинен бути?

— Він твій батько, Мотре.

— Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на

ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а

бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, — мужчину треба поважати.

— А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?

— Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я

іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж

присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга,

тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя