Мотря

— Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу.

— Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину

віддати. А нині що?

Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до

слова, почала говорити скоро:

— Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у

мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб

понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і

хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-

козацького.

Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже

не як черниця, а як свята.

— Гарний був Сомко? — питалася Мотря.

— Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної... високий, кругловидний, голова в

кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-

гетьманськи.

— І ти любила його?

— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити

Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як

Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів,