Мотря

щоб Мотря встала, розсунула занавіси і впустила сонце, котрого нині так багато-багато! Коли ж

вона встане?

В Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний

суддя доньку віддає. Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з

грубшого приладжують страві на нинішній, гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує.

Бігає від пивниць до покоїв, сопе і пріє, бо знає, що над ним і над усією службою у дворі

спочиває всевидячеє око Любові Федорівни, зорке й нетерпляче, що "е любить нічого і нікому

прощати. Провинив, так покутуй.

У возівнях — возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки.

У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще

вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі. Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої

другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало.

В широких сінях на долині музика прібує інструменти. Капельник сердиться на музикантів,

що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить.

Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять

німецькі та венецькі зеркала зі стін, і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги,

ніби питаються: що се?

А Мотря спить...

Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранний легкий вітерець і

ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її.