Мотря

нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:

— Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так,

так, так...

Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи,

дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над

весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.

Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо

побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна

понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до

себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було.

— Розведох очі мої вгору, отнюд уже прі деш помощ моя. Помощ моя от Господа,

сотворшаго небо і землю.

Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі,

подивилася кругом:

— О-о-о! Зимно мені, тітусю!

— Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива... Батько вже настрічу гетьманові

поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.

— Гетьманові? Якому гетьманові?

— Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!

— А Богдана Хмельницького бачила коли?