Мотря

Мотря не встає.

Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері,

й увійшла Марія Федорівна.

— От одра і сна воздвигл мя єси, Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, —

шептала поранну свою молитву. — Внезапно судія прі дет, і коєгождо діянія обнажатся, со

страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш.

У чорному вбранні, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки

сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця.

При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила! нічого.

— Отврати лице твоє от гріх моіх і вся беззаконія моя очисти, — шептала зів'ялими

устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі

розкиненими.

Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі.

"Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи

Мотря нині встане".

— Мотре, Мотре! Занавіски не розсувалися.

"Хай ще хвилину епічне. Нема нічого над такий здоровий сон".

Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові

важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в

кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в