Мотря

глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно.

— Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія

Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов

Федорівну прихиливши до себе... Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно.

— Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: — Господь сохранить тя от всякого зла,

сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав

гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа

радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!

— Зараз, тіточко, зараз...

Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне

вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:

— Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога

нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, — амінь.

Занавіски розхилилися.

В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря.

Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся

схвилювалося...

— А-а-а!

— Заспалася, Мотре?

— Пощо ви мене будили, тітусю?