Мотря

мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити.

— Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують.

— Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю

загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м'ягкий і милосердний,

гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що

гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим,

надходить туча, неминуча, дванадцята година, — судний день... — Вона голову вхопила в руки,

очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. — Мене родила руїна, кров по кістки,

попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!

Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло:

— Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, — заспокійся, віджени

чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки

люби, тільки пий життєву насолоду!

Мотря дрижала, як у лихорадці.

— Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад,

пекло, ад, — ох! Головою вдарила об стіну. Марія Федорівна підбігла з водою.

— Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а

ти піддаєшся нечистій силі. Не прі дет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда

і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і... Уповай на Господа

нашого, Мотре, і призивай його... Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго...