Мотря

Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазили з нор на лісову

дорогу й не могли назад потрапити до них.

До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові

батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним

старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера

русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку — що там таке?

"Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня... —

говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи. — Манить і відтручує

від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна, нерозгадана вдача.

Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед

тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву, — сміється; усміху ждеш, — сердиться, а все не

так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й дущу погубиш... "Роби так, ніби мене нема, не лізь

мені", — каже. Легко сказати, та зробити важко..."

От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і

дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко.

Не устоїшся проти тієї сили, не устоїшся!

І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в

Миргороді діло і що йому треба на день-два скочити туди. Поїде і забариться, верне день перед

приїздом гетьмана.

Так і зробив.