Мотря

— Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, — тут показала на

Чуйкевича, — переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!

— І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася.

Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око

маєш, на отого-о вітренника пустоголового... А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?

— На п'ятій, — відповів Чуйкевич, — але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас

вечеря чекає.

— Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов

Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні,

їй-Богу, ні! Їдьмо тоді на вечерю.

Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта

причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав.

Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не лізти Мотрі на очі. "Так краще для мене і

для тебе", — пригадав собі її слова.

Кочубей озирався і кивав на нього рукою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя

насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти.

— Прийдеться мені дати тобі якогось із моїх, бо на тім ти до Києва, мабуть і на Чесного

Хреста не вернеш. Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко.

Ліс темнів. Тільки далеко десь поміж зеленим листям горіла червона куля, ніби кривава

відрубана голова повисла між гілляками. Заходило сонце.