Мотря

мене ніхто не приступає, бо, їй-Богу, хоч я генерального судді найулюбленіша донька, а зуби

виб'ю.

— Знаєш, Мотре, що? — сказав нараз Чуйкевич, — Як бачу, є дещо спільного між нами.

— Що таке?

— А то, бачиш, ти не любиш говорити на вітер, і я не люблю, ти кажеш, що треба

гетьманові вірним бути, і я це кажу.

— Твоя правда. І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других.

— Тільки цікавіший?

— Невже ж це мало? — піднесла очі і глянула на нього., Перед Чуйкевичем ніби хтось

небо відчинив, і ніби якась надземська сила тягнула його туди. Та на воротях раю стояв ангел з

огненним мечем. Мотря знов очі спустила вдолину.

— Гей-гей! — казала, — які ж бо ви, хлопці, дурні, які дурні! Яка-будь юбка — і серце

загориться, як губка. Коли б я хлопцем була, то за мною гинули б дівчата.

— Певно.

— Авжеж, що певно, бо я їх брала б не плачем, а мечем, я би їх, як пожежа, палила, як

гураган, мела! — Кинула роботу геть, стала і, затискаючи долоні, говорила: — Ах, яка розкіш

бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої — ні, лиш такої! На

дикого, нев'їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що

марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, — хай пропадає! Гнати, щоб позабути

все й побачити щось нового, великого, може, й страшного, жахливого, але іншого, як — це! —