Мотря

штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних-пригод тоді зажив.

Були це ніби живі свідки його молодих літ, ніби лицарський діарій, писаний не ним, а

рукою неспокійного козацького життя.

На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов

нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних

походів.

Дивлячись на них, генеральний суддя усміхався і обтирав свої товсті губи, ніби

пригадував собі колишній смак:

"Господи, скільки-то всіляких наставок, наливок, варенух, запіканок та спотикачів не

перелилось крізь таке, здавалося б, вузьке горло! Чималий ставок можна би тою водицею

сповнити!"

Отсю кімнатку Кочубей називав своєю святинею. Він любив тут відпочивати. Туди

подавали йому звичайно і снідання, щоб не потрібував скоро вбиратися, бо жінка не любила, як

він до спільного стола приходив без ковніра, гарно золотою спинкою защібнутого, і без пояса,

пристойно зав'язаного. А всякому чоловікові відомо, яка то морока з одним поясом. Таж то він

довгий-довгий, як циганська фанда. Чура пришпилить тобі до черева, а ти крутися й крутися, як

веретено, як яка фрига, заки до тороків не докрутишся. А тоді гарно його напереді застібки, щоб

кінці не були ні задовгі, ні закороткі, а в саму міру, і щоб, коли на веселий бік вбираєш, жалібне

лице не показувалося.

Кочубеєві вже не до того. Він і огрядний собі понад міру, і вигідний трохи. Старість вигоди