Мотря

консистенцію славного війська його величества на Україні, за те, що я Палія приборкав, лад і

дисципліну завів і за всякії другі тягарі, яких я від нього, стиснувши своє власне серце в жмені,

вимагаю. Але я не багато послуху тим жалям і ремствуванням даю, маючи одну велику ціль на

оці, щоб цей великий і провидінням Божим багато вивінуваний край заспокоїти і щоби, між нами

кажучи, далеко не малі бажання нашого найдос тоннішого пана й володаря вдоволити.

Хитрі й пронизливі очі Меншикова вибігали з його гарного, але мало інтелігентного

обличчя й повисали на краснорічивих устах Мазепи, котрий коли хотів, то вмів мовою своєю

кождого за серце брати. Здавалося, ніби Меншиков й собі хотів тої штуки навчитися і жалував,

що він нині замало тверезий, щоб бути гідним учеником такого знаменитого вчителя.

Набивши файку тютюном і підставивши її чурі, щоб запалив, він відповів спроквола:

— Об вірності вашої милості найяснішому панові нашому ніякого сумніву бути не може. В

мене, пане гетьмане, й гадки такої не було, щоб її у сумнів подавати. Я тільки натякав на людей

ваших, котрі задуже в пір'я вбилися і зависоке хочуть літати. Кождому з них здається, немов то

він у полку свому якийсь суверен незалежний, і нема між ними такого, котрий би й чортові

самому не запродався, щоб тільки булаву вашу гетьманську запопасти в руки та ще синові

свому її на дальше передати. Пора вам, гетьмане Іване Степановичу, приборкати ворогів ваших,

пора показати свою владу й силу.

Гетьман кинув оком по залу і, зауваживши, що дехто зі старшин вдає, ніби він кудись

далеко гадками своїми блукає, а кожде словечко всесильного царського любимця з воздуху

ловить і втямку кладе, відповів з притиском, щоби вони почули: