Мотря

— На другего?

— А так. Гадаєте, що ніхто з ваших не запопадає її. Гадаєте, що це все ваші приятелі? — і

він рукою показав на гетьманських старшин. — Це такі приятелі, що з ними дружи, а ніж під

полою держи. От що! Це я вам по прихильності до вашої світлої особи кажу, а не з іншої

причини.

— Спасибі вам, князю Олександре Даниловичу, у прихильність вашу мені нема що й

сумніватися. Я числю на неї, як на чотири тузи. Але скажіть же ви мені, будь ласка, якими

способами можу я ще більше задокументувати свою вірність цареві? Хіба ж я з Голіциним не

ходив на Перекоп, а що похід не вдався, так це його, а не моя вина. І невже ж я на приказ

царський не будував кріпостей на річці Самарі і на Орелі, зражуючи собі Запорозьке військо, бо

тії кріпості, як вашій світлості відомо, заступали шлях українському людові на Запорожжя? Хіба

ж я мало мав турботи з Петриком за ті три роки, що він баламутив на Україні, невже ж я не брав

Кізікермен, не посилав 15 тисяч козаків на Азов, а Іскру з моїми охочекомонними на Лівонію, то

знову 10 тисяч козацтва у Псков? Невже ж не ходили в далекі і трудні походи мої полковники

Борухович. Апостол і Миклашевський, затрачуючи чимало козацького народу на царських

вислугах? Всього й не перечислиш, і не хочу я вичислювати, щоб не здавалося світлості вашій,

що про свої заслуги нагадую, нагороди якоїсь собі бажаючи, бо мені, старому, ніяких нагород

уже не треба, крім вічної, о котру я Всевишнього в церквах, моїми коштами, на більшу його

славу і на утвердження віри нашої святої, благочестивої, побудованих, повсякчасно благаю.

Ремствує на мене народ за ті тягарі, якими я його обкладаю, за ті безнастанні походи, за