Мотря

— Відпочивали, Іване Степановичу, після обіду? — спитав цар, повертаючися ввічливо до

гетьмана.

— Ні, ваше величество, ми провели декілька хвилин на цінній для мене розмові з

Олександром Даниловичем.

— То не добре. Розмова розмовою, а природа домагається своїх прав, тіло потребує

відпочинку та ще у вашому віці. У вас же подагричні болі.

— І хірагричні, і в лівому боці щось мені долягає, чого мій хірург розібрати не вміє.

— Отже, бачите. Вам треба на себе більше вважати. Я другого Мазепи не маю і, мабуть,

не скоро знайду... Даніліч, — звернувся нараз до Меншикова, — подбай, щоб усе було до

від'їзду готове.

— Слухаю вашого величества! — відповів князь, віддав цареві військовий поклін і

назадгузь подавався до дверей.

— Лиши це другим, ступай прямо, а то лоб розіб'єш, — сказав цар до Меншикова і взяв

гетьмана під руку. Увійшли до бенкетного залу.

Тут все ще стояло так, як тоді, коли цар замкнув до пообідньої дрімки свої достойні повіки.

Годинник стояв, пахла рожана вода, крізь кармазинові занавіся падали теплі блиски

пополудневого липневого сонця.

— Випили ми на славу, — сказав цар, похитуючи своєю великою головою, — добре

випили. Але ж і погреби твої, гетьмане, гарні, бо в голові ніякої тяжесті не чую. Великі гроші

стоїть такий пир, — і він зітхнув... — Можна би за них для цілого полку чобіт нашити. Та це вже