Мотря

вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася

в покої.

По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося,

що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському

шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть,

за ділом.

Так воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на

новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка

привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в

коршмі.

— Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван

Степанович не згодився. "Хай я його, — казав, — один маю на всю Україну", — говорила

шинкарка.

Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому

канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину.

В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала. Чуйкевич ходив по них, як по

лабіринті.

В однім стрінув Мотрю. Вишивала.

— Ти казав, — почала, не підводячи очей, — нібито я дуже щаслива, бо багатого батька