Мотря

донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під

липою гуторить. Я сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата поприїздили, заспівали б. А так, —

скучно. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке-о, — тут показала

на своє вишивання, — а щось путнє, якесь діло, гідне людини, а не раби.

Чуйкевич не знав, що відповісти. Мотря, помовчавши хвилину, казала дальше:

— Ота-о, коршмарка, — то злий дух. Вона мені всячину нашіптує до уха, щоб

цриподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив.

— Гарні.

— Ще й які! За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші і всякі тайни

добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки

тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й пощо? — не знаю, видно, комусь того треба. А я собі

гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка?

— Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана.

— Люблю тебе за те.

— Тільки за те?

— Я хотіла сказати — хвалю.

— Мило мені почути похвалу з твоїх уст, Мотре.

— Справді?

— Я не пустомел, на вітер не говорю.

— Я також не люблю пустих розмов, а вже з тими любоньками та квітоньками то хай до