Мотря

Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи

приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого... Жди біди від води, а горя від моря...

Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю.

Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що

кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав

би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів.

Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов

відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.

З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний,

гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому

до його покоїв.

Пив і бездушно глядів у вікно.

На великім бічнім подвір'ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було

чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходила їх сила — селян, міщан,

духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий

(мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап'ячою борідкою і правою

рукою махав, ніби мухи ловив.

— Лютерську віру ширять, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і

монастирів проганяє, відставних салдатів каже в черці постригати.

— Про Господа Бога, видно, не дбає, — доповів хтось із гурту.