Мотря

Вивела його в город і показала стежечку понад копаний став у байрак. Вертаючи,

шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одне слово "так". Він за свою паню-пішов би

був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ґанку.

Не вертав, може, з годину. "Мабуть, щось недобре", — гадала собі. І в голові в неї

явилися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич

живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала.

— Що ж то за такі нічні гості, тату, — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із

вартівні.

— Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ

не втекли.

— І що ж ти зробив?

— Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на

дорогу і боклажок горівки, і на тім край.

— Багато їх?

— Шістьох.

— Будуть тривожити людей і грабувати.

— В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 2 своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський

шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають.

Мотря плеснула в долоні.

— Ти на кого?