Мотря

— Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку.

— Краще ходім у хату.

— Ходім.

А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка.

Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь.

— Тату!

— Що, доню?

— Чи довго воно ще буде?

— Що таке?

— А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги

звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.

Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася.

— Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть

такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати...

— Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати

говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не

хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя

турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, a вольною і славною. Ви,

генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене

чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку то не було мене вчити, не було давати