Мотря

книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий

вінок, я більшого бажаю.

— Моєї турботи бажаєш ти, дочко, — відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь

нараз зникла з його обличчя.

— Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті — доброї слави для Василя

Кочубея, більш нічого.

— Це багато, це дуже багато, Мотре, — відповів і похилив голову, ніби під великим

тягарем його бажання. — Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам

Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.

— Ви про царя, тату?

— Авжеж, що не про когось другого.

— На Україні паном гетьман, а не цар, — сказала Мотря і блиснула очима.

— Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві,

та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до

чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино!

Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що

батько побачити може, — погорду! Ще нижче похилив голову над стіл...

Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих

оздобах на вісьмох раменах світила. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж

угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав,