Мотря

І він насилу розказав, як чорт намовляв його, щоб стрілив до гетьманської спальні.

Скінчив, перехрестився і сплюнув.

— Кажу вам, таку мені Бог долю дав, ніби курям на сміх.

Чуйкевич задумався. Погано, як людям такі гадки до голови приходять. Від гадки часом і

до діла вже недалеко, — не дай Господи! Тут щось мусить статися, бо буде велика біда.

Вривається терпець.

— Знаєш, товаришу, що? — сказав Чуйкевич до сердюка з видимим спочуттям. — Я

попрошу в гетьманській канцелярії, щоб мені тебе дали під руку. Куди я, туди й ти, може,

позбудешся своєї біди.

Сердюк мало не поцілував його в руку, був рад, ніби йому хто хутір подарував.

— Коли б ваше слово та Богові в уші, — казав.

І знову зорі блідли, роса жемчужилася на травах, козаки снідали, кульбачили свої коні і

пускалися в дальшу путь. Стрічали прочан, що до святого Києва мандрували, і чумаків з

високими мажами, що, зазрівши їх, боялися, чи не гультяї це які, і валку свою в табір оборонний

переміняли. Треба було козака з білою хустиною на спису наперед післати, щоб до непотрібної

стрілянини не прийшло. Край був більше загосподарований і людніше заселений, годі було

непомітно пересунутися купі їздців. Та й причин не було. Село, в котрім билися з москалями,

лишили за сьомою рікою, а за сьомою рікою вже й жінку зраджувати можна, казав миргородець,

а не то щоб Пан Біг мав карати за московських харцизів.

Того дня підвечір миргородцеві захромав кінь. Це дало притоку для нових жартів.