Мотря

Коні були так привчені, що клалися, як довгі, не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали,

жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння.

Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали.

Минули Теплівку, переправилися через Удай.

До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж

дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а

про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало.

Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів, перебраних то за старців,

бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо

занедужав, і тепер своїх доганяє, — всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий —

для Польщі, інший — для татарви, а всі на шкоду Україні.

Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми

на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Всередині ватра, кругом рівчак

— раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать

козаки. Один стоїть на чатах, другий пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже

лежать, бо втомилися.

Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем

летить.

— З тим козаком — то нещаслива година, — зачинають жартувати товариші. — Він такий

боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить.