Мотря

— Тобі щось важко на серці? — питається Чуйкевич сердюка.

— Долі не маю. Таку мені долю Бог дав, ніби курям на сміх. — І він став розказувати, як

його батьки, колись багаті хуторяни, зійшли на біду, як його дівчина покинула й за другого пішла,

за багатого, і як у кождім поході, в кождій битві, навіть у якій-будь сутичці, він мусить втратити то

ухо, то палець. Якщо так далі його доля буде голубити, то стане він ніби обсмалена гиря, ніби

тая обчімхана ковенька.

Чуйкевич потішав безталанного сердюка як міг. Йому дійсно жаль було лепського хлопця,

що ходив без одного вуха і без двох пальців на лівій руці, а ноги мав теж порубані, як те дерево

в лісі, що його покарбував лісник. Невже ж Господь теж ходить так поміж людьми, як гайовий по

гаю, і карбує їх?

— А вже найгірша мені біда, — говорив притишеним голосом сердюк, — з оцим чортом...

— З ким?

— Та з тим, найся преч каже.

— Козак — і в нечисту силу вірить?!

— Як же не вірити, коли він до мене підходить. На лихе мене намовляє, добру нагороду

обіцяє... Ваша милість хай не будуть гнівні на мене, що проти ночі щось таке говорю, може, воно

й непристойно, але я мушу комусь сказати, щоб мені легше було, а товаришам не хочу, бо

висміють.

— Говори!

— Недавно стою я на варті біля гетьманського двора, тої ночі, як цар від'їхав...