Мотря

— Добрий кінь, — казали козаки, — день біжить, а три дні лежить.

— То така кобила, — жартували другі, — що море перескочить, а хвоста не замочить. Ти

її сховай, як сотником станеш, то на ній дальше поїдеш. Може, нею і пірнача доскочиш. Ге-ге!

Чуйкевич відпустив козака, щоб пішов на який хутір і підлічив коня. Як видужає, казав

приїздити до Ковалівки. Сам з рештою товариства поїхав дальше в напрямі Миргорода.

Коли б не те, що коні таки добре втомилися, й не те, що не хотіли поночі тривожити пана

генерального суддю, то, може б, напівніч і наспіли до Ковалівки. А так рішили в Миргороді

переночувати, добре погодувати коней, а завтра дальше в дорогу. І так Орлик прощався з

Чуйкевичем, казав йому "поспішати поволеньки", значиться, не заганяти коней і не знесилювати

людей.

Заїхали до великої коршми, що її побудував Кочубей при Полтавськім шляху і за добрі

гроші наймав багатій шинкарці. Славилася вона не лиш добрими медами й наливками, не лиш

коржиками усякими смаковитими і селедцями по-панськи приправлюваними, а й двома донями,

на весь полк своєю вродою відомими. Липли до них не тільки козаки всякої служби й ранги, як

мухи до меду, але й поважним старшинам біля тієї коршми то колесо ломалося, то згага[13] їх

нараз починала палити, і хто тільки з чоловіків туди проїздив, то вже дуже важко, щоб хоч на

годинку не поступив, хіба що з жінкою їхав.

Перед коршмою розвертався широкий майдан, а на ньому повбивані були палі з

ланцюжками та залізними обручками, щоб припинати коней. На вози було довге підсіння на

здоровенних стовпах. Муровані стовпи підпирали також навіс коршми від майдану, так що з-