Мотря

— Бог простить, бо не наша вина.

— А як же буде з трупами? — питався Чуйкевич.

— Чи мало трупів на нашій землі? — казав дідусь. — Де не ори, людські кості під лемішем

скрегтять. А тих, то ми так заховаємо, що й сам цар не знайде.

— А сліди? — питався Чуйкевич.

— Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село

поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже

хвалилися.

— Мої люди, — заспокоїв його Чуйкевич, — уміють мовчати, як гріб.

На тім і стало.

Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села.

Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними

задудніла.

Шукай вітра в полі.

"Дощ змиє кров... Бог простить... Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? —

повторював собі в думці Чуйкевич, — Така-то наша Україна. І чому вона така? — питався себе.

— Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у

других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути

велике знання?" На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею

бував, книжки мудрі читати любив. Але здавалося йому, що всьому винувата своя власна