З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Снідаючи, нараджувалися, як їм до баші йти. Пішки треба, бо коні будь-які і без гарної збруї.

«Щоб тільки бузовір не погадав собі, що ми до нього з великої шани пішки йдемо,» - журився

Понятовський.

«Хай гадає - мені що», - рішив швед.

Пішли.

Містечко було плохеньке. Але гаряче літо висушило баюри, сонце золотило верхи

мінаретів, зеленіли каштани, а що найважніше, від лиману й від моря подувало таким легким,

пахучим повітрям, що дихати хотілось. «Десь Бог не мав що робити, - нарікав Понятовський, і

нехристів на такій гарній землі посадовив, а нам дав піски та мочари. Та же тут тільки сиди й

диш.»

«Вони те й роблять,» - відповів швед, показуючи на торгівців, що сиділи під нависами своїх

дерев'яних домівок над купами краму, заспані і ніби байдужі чи хто прийде до них і купить, чи ні.

Ремісники всуміш з торгівцями, не дуже то й поспішаючись, робили своє діло.

Сонце вже-таки добре припікало, - воду з перехожих варило. «Така горяч, і шельма турбана

не скине, - критикував турків Понятовський. - Ще й такими поясами попідперезувалися, ніби їх

черево болить.»

Туркені з серпанками на лицях ішли, майже не доторкаючись землі своїми гостроносими

виступцями без закаблуків. Ритмічно широкими бедрами колисали. «Також спосіб заслонювати

обличчя, - сердився Понятовський. - Може, котра й гарна, так чому б не глянути. Не вкушу. По

очах знати, що палкі. Як ви думаєте?» - торкнув ліктем Клінковштрема.