З-під Полтави до Бендер. Крутіж

голову до подушки притулив, заснув, як муха. Морфей ухопив його в свої обійми і не пустив до

рана.

«Ваша світлосте, ваша світлосте! - торкнув Понятовського за ногу Ахметка. - Вже муезін

проголосив ранню молитву, пора вставать.»

Понятовський тер заспані очі. Ніяк не міг зрозуміти, де він, у Варшаві, у себе на селі, чи у

гетьмана в Бахмачі в гостях. Аж глянув на коври, на подушки, розкинені по долівці, на

позолочену посуду до кави, що стояла на низьких столиках, виложених перлівкою, на

Клінковштрема, що хропів у кутку і - закляв по-шляхетськи: «Пся...» Так радо проспав би тут, у

цій розкішній яскинці ще й цілий день і цілу нічку, поки всі кості не перестали б боліти. Отомана,

на якій сам падишах міг би з насолодою спати, показалася дійсно леговищем перворядним і, що

найголовніше, не кусливим.

Крізь малесенькі тусклі шибки заглядало сонце і гралося красками чудових коврів

турецьких, показувало такі штуки, що очі годі було відірвати.

Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха: «Ще мені тільки того не

доставало в бузовірами в коншахти заходити».

«А як там надворі?» - спитав Ахметку.

«Погода - ваша світлосте.»

«Гарно... Так тоді подавай умивальню і коновку зимної води. А перше ще розбуди пана

секретаря його королівської величности.»

Ахметка потягнув Клінковштрема за ліву ногу. «Муезін проголосив ранню молитву, пора