З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і

мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.

«Це кара, - почав по хвилині, - що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на

Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було

остатися біля Переволочної, прийняти баталію і - перемогти. Це один мій гріх, а другий, що,

від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був

хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, - ніби виправдувався король. - Я ввесь горів,

гадок не міг зібрати, - і це мій другий гріх».

Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось.

Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?

Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців

і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.

Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.

«Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!»

Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на

брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше.

На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські

руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з

налигачами в руках поплелися степом. Гей на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми,

долю кленучи, Та підемо до Десни з-над Прута.