З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Хай потрохи гірку чашу ковтає... А король?»

«Королеві краще. Рана вже не ятриться».

«Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія».

Орлик поклепав Мручка по плечу: «На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це

найбезпечніша надія».

Підійшов Понятовський. Хоч «пан», він не дуже-то тримався «з вашеця». Зжився з козаками

й полюбив їх, пізнавши їх хоробрість. Щиро вітався з Мручком. А почувши про Переволочну,

спротивився, щоб скривати правду. «Гетьмана можемо щадити, бо він недужий. Схвилюється і

ще з ним якийсь припадок станеться, а тоді ми без його проводу пропали, як на ярмарку собака.

Але король мусить знати правду. Перед ним не вільно нічого таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і

покріпіться. В моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі. Та не багато, - додав, жартуючи. - А я

до короля його милости скочу». І побіг.

По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим,

що після його смерти було б. Невесела перспектива.

«Вус догори! - гукнув до нього Понятовський. - Підемо до короля».

«Да отніметься чаша сія од мене»...

«Ні, ні, треба. Удвійку краще. Чому це я один маю бути вісником Йовової новини?»

«Невжеж ж Левенгавпт здався?» - не спитав, а скрикнув тривожно Войнаровський.

«А ви не чули?»

«Догадуюся... Здурів чи що?»