З-під Полтави до Бендер. Крутіж

жовніра, на великий відсоток ранених, на брак артилерії й муніції, врешті, на недогідність терену.

«Сотник Мручко доносить, що Левенгавпт сам не рішався, відбув спільну нараду з

командантами полків і батальйонів і питався про гадку війська».

«Я йому того робити не казав. Я йому велів в цілості перевести військо в степ. Він

осоромив себе, Швецію і свого короля. Я йому того ніколи не прощу, ніколи. Капітуляція, на яку

він пішов, гірша від найгіршого погрому, бо вона деморалізує народ. Ні, ні, не бороніть

Левенгавпта, не бороніть! Брак амуніції, великий відсоток ранених і непригідний терен могли

виправдати програну, а не капітуляцію, до якої він не мав мого дозволу. Чому він не бився? Він

має 14 тисяч людей, більше, ніж Меншиков і Голіцин, чому не бився і не згинув чесно, замість

соромно жити?»

«Меншиков велів у тисячу бубнів бити, - відповів Понятовський, - і генерал Левенгавпт міг

собі гадати, що москалів удвоє, троє більше».

Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати... Такий це мені генерал, що настрашився бубнів.

Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову

стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не

вільно. На те він командант».

Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь,

якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли

трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь

без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього.