З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вивищування себе: чванькуватість, а з другого - почуття меншевартости. Звідсіля й жадоба

підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього

Заходу при пошані до «загранічних». Тому й усякі «принци», «принцеси», «абзаци», «вокзали»,

«курорти» й інші «бутєрброди» такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі.

І цар Петро був теж москалем з крови й кости; його манило все, що «загранічне». А саме

шведи були тими «загранічними», що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана

великодушности, заманити до себе на службу, це надійна користь з перемоги, при недостачі

своїх фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську

трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й

дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж

співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували

життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба.

І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково.

Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги.

Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб дорешти не

вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці.

А тим цасом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавісою, кінчав гардеробу,

переспавшись і відпочивши.

З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини,

подражнюючи витончені на голод шведські носи.