З-під Полтави до Бендер. Крутіж

що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон,

Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав

лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби

байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися,

подаючи різко свої назвища:

«Генерал Гамільтон!».

«Генерал Штакельберг!».

Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.

«Князь Віртемберзький» - почувся майже хлоп'ячий голос.

Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло

непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася

помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що

ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. «Вітаю панів», -

промовив по-німецьки, - «та прошу до моєї кватири: гостям раді!»...

В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас:

казав саджати на палі мазепинців.

Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них

навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість - нехай про москалів не думають

погано: його ім'я славлять по всьому світу. Це ж - «загранічні...»

Слово «загранічний» у Москві мало магічний звук. Москалям бо притаманне - з одного боку