З-під Полтави до Бендер. Крутіж

приказ.

«Негайно зібрати обозну прислугу, всіх чурів і канцеляристів - що лиш живе та дихає: треба

розігнати тих псів калмуків на сто вітрів, заки рушимо в похід, відв'язавшись від ворога».

Чуйкевич, почувши наказ гетьмана, став порядкувати загін. Йому помагали інші старшини,

обозники і канцеляристи, відпрягали коней від возів, всідаючи верхи.

«Готово...» - блиснув Чуйкевич шаблею.

В цю мить десь узялася Мотря. Вона простягнула до нього руки. «Не залишу тебе самого» -

благала, підбігаючи за кінною батавою, що розверталась у широку лаву. Вже курява закрила

останніх вершників, вже затих глухий тупіт кінських копит, а вона бігла й бігла навмання.

І тут знову увірвалася нитка його думок. Ага...

Він лежить безпорадний і нізвідки порятунку. Кров спливає, біль мучить і спрага вогнем

пече. Як довго він лежить? Довго, мабуть. Зі сил до решти вибився, в очах чорніє, в голові гуде.

Затуляє повіки. Темно, пітьма... Невже ж кінець?..

Хто це?..

Хтось ноги йому догори піднімає, добуває з кліщів голову, хтось ціле Ворскло до уст

нахиляє. П'є...

Вона, Мотря, чи привид? Ні. Це її дотик долоні, що материнською рукою біль злагіднює.

Мотря...

Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває і вся вона обсипана

ними.