З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Орлик злазив з фігури.

«Вітай, сотнику! Що чувати?»

«Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік».

Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові

шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. «Всі

здалися?» - питався, ніби словам старого сотника не вірив.

Мручко числив. «Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин

приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не

300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік».

«Умови?» - питав Орлик.

«Які там умови! - махнув рукою Мручко. - Всі складають зброю і здаються

воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу».

«А наші?» - спитав тривожно Орлик.

«Ось вони!» - відповів Мручко, показуючи рукою на гурток людей, що скидався на винокурів,

риболовів, дроворубів, волокит, або прямо на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей,

що належали до регулярного війська. Босі, без шапок і свиток, лише при шаблях та з пістолями

за поясом. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з

чола і, як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко

дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають.

Орлик глянув на них і зітхнув: «Мало!»