З-під Полтави до Бендер. Крутіж

І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними

гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм

надокучила, ніж голод.

Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.

Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса

до коліс ланцюгами.

Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.

Кілька їздців чвалали.

«Це наші. Москалі так їхати не вміють».

І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.

«Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде».

Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.

«Мручко! Мручко!» - лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго

товариша.

Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще

неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.

Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.

Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його.

«Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик

де?»