З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять

ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з

Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З

гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.

«Я - безіменна, я - непритяменна... Де спиш?.. - Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю...

Чого хочеш?.. Не знаю». Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову

біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: «без батька, без мами, дрібними

ногами мандрую степами не рік, а вік»...

«Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?»

Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...

«Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? - каже до себе Орлик. - Де вона тепер?»

І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб

направити лихо».

Лихо? І - відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще

рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить...

Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш

славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?»

«Визвольного діла!»

«Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?»...

І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. «Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від