З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. «Гей, гук, мати, гук, де козаки

йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть...» Було і нема... Дарма.

Дарма! Минулого не завертати, тим, що були - не бути, лящать над спинами прути... Волга,

таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене,

братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак:

во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде

заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, - амінь.

Козаче, козаче, козаче... Хтось іде степами і плаче словами без сліз.

Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.

Орлик протер тер очі... «Панове товариство, в похід! В похід!»

Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.

Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою

блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок

над степовим ставком покріпили людей і коней.

Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити.

Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.

Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув.

Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався

верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі

одаліски крізь шовковий серпанок.