З-під Полтави до Бендер. Крутіж

вість де, почував себе, коли не провідником її, так одним із щирих борців за її здійснення. До

чого його Бог і воля народу покличе, тим і буде.

Спокійно й самопевно сідав на коня.

Коло восьмої години рано почалася спека. І то така, немов це не ранок, а полудне, не

український степ, а пустиня Сахара. На лихо, й вітер ущух, у повітрі висіла одна горяч. З людей

піт лився цюрком, коні ледве волокли ногами. Деяких добивали та не кидали, як знак, куди

пройшли, лиш білували й по татарському звичаю м'ясо клали під сідло. В'їздили в смугу, в якій

не було дичини, - пригодиться.

Разом із спекою і спрага росла. А тут і ягід не було. Язик в'ялило. Здавалося, до піднебіння

присохне. Ще трохи, і валка трупом ляже, як караван на пустині.

На щастя, саме тоді, як сонце стояло прямо над головою і своїм промінням, як списами,

прошибало людей, почувся напереді крик: «Вода! Вода!»

Люди й коні прискорили кроку. Бігли туди, де в придолинці, ніби дзеркало срібне,

вилискувався невеличкий степовий ставок. Припали до нього й пили, пили. Ні старий

гетьманський мед, ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода.

Годі було їх відірвати від неї. Розтаборилися, витягали конятину з-під сідел і пирували по-

татарськи. Від води легеньким холодком подувало.

Зробили з драбин козацьку фігуру і заглядали «на край світу.»

Тільки трава, ні звіра, ні чоловіка не було видно. Могли безпечно спочити.

На фігурі вартові змінялися. «Хлопці, не спіть! - гукав на них Орлик, - Полудниця іде.