З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Орлика до булави. Родинне почуття числилося з турботою про добро народне. Воно перед

гетьманом Мазепою стояло на першому місці.

Ще під час полтавської битви, коли здавалося, що не переживе її, Орлика й Войнаровського

покликав до себе і, як останній заповіт, оставив їм не раду, а прямо наказ, щоб вони по його

смерти не сварилися за булаву. Хай бере той, хто легше двигне, бо це не булава, а хрест

важкий, який треба нести на українську Голготу. Орлик знав усе і на все рішився. В гетьмані

своїм бачив примір послідовного й невгнутого борця за ідею. Хотів бути його наслідником.

Відганяв від себе гадку про боротьбу за булаву, бо перед очима мав гидкі спомини, як то за

часів руїни булавою гралися, як м'ячем, а ворог сміявся. Того він не хотів. Якщо булаву, яку

випустить з рук Мазепа, треба буде підняти йому, Орликові, то підійме і триматиме кріпко, а як

король її Войнаровському вручить, так залишиться при Войнаровськім таким самим дорадником

вірним, яким був при Мазепі.

Це сказав собі Орлик тут, серед степу, дивлячись на його красу ненаглядну і на його пустку

безлюдну, спричинену не так наїздниками, як більше нашою безнастанною внутрішньою

шарпаниною.

Людський череп з осиним гніздом, а кругом таке багатство і така краса, якої не знайти в

світі. Прикро, соромно, страшно... Батурин, Переволочна, Полтава... І як була ще в нім крихта

якогось самолюбства, жадоба слави, охоти володіння, так тепер ті почуття розвіялися з вітрами

степовими. Почував себе чистим і покірним, як на сповіді. Почував себе слугою тієї ідеї, за яку

тисячі людей згинули під Полтавою, і хто зна, чи не гинутимуть на майбутніх бойовищах. Бог