З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Тільки вірлине козацьке око могло тую могилу вгледіти. Вона хмаринкою блідою майоріла

поверх зеленого моря на овиді далекім.

Але зараз же козацьких вершників мало що не півсотні випередило гетьманський віз. Ніби

риби в воду, нирнули вони в хвилясту траву, тільки голови кінські сплили, тільки

25

червоні верхи козацьких шапок яркими маками на траві розцвілися. Вітер тії маки зривав і

котив ними по ізмарагдових хвилях у напрямі далекої могили.

За вершниками декілька двоколок поскакало. Промощували дорогу, бо важкій гетьманській

повозці нелегко було пробиратися крізь густі і вищі від найвищого хлопа трави.

Тирса, як ціпки, сторчала, а комиш, як той ліс, так і білів, так і виблискував сріблом до

сонця. І чого там у тій траві не було. І пирій, і ковила, і орішок, і курай, і бурунчуки, а цвіту, цвіту,

як у якому раю, пахне й за очі бере, - не надивишся. Як у пралісі, дерево на дереві виростає, так

і тут піднімається трава вгору, виросте та вп'ять і впаде на землю, та так і лежить, як хвиля на

морі, а поверх неї вже друга росте. І так з року на рік, - цілі віки. А що вже ягід поміж тою травою,

так прямо хоч рукою горни.

Годі було шведів від того добра відірвати. Все котрийсь із козаків гукав над ними: «Москаль,

москаль!» Тоді вони кидали ягоди та поспішали далі.

А що найдивніше, так бджоли. Не було їм де гніздитися, так у траві, в землі мед складали, і

який! Із самого пахучого цвіту.

Шведи ягоди і мед хорому королеві підносили. Надивуватися не міг, бо ще такого, хоч