З-під Полтави до Бендер. Крутіж

стовпи при шляху, якими проходили народи.

Аж нараз зелена трава стала золотіти, золото червоніло і багровіло, десь далеко за темний

вал закочувалося сонце, велике і червоне, якого ніде більше не побачиш. І не побачиш такого

сяяння, мерехтіння, такої луни, заграви, як коли воно на степу заходить. Ніби хтось півсвіту

підпалив, земля і небо горить, кривава луна розливається.

Аж нараз луна потухла, ще тільки червоні відблиски моргають, стрибають зайчики золоті,

хмари метеликів у повітрі мерехтять, але й вони никнуть... Сонце зайшло... Долом море зелене,

а горою синє. Оба щораз більше темніють. І тихо так, що чути, як коники пільні тріскотять у траві

і як далеко десь на степовім озерці лебеді білими крилами б'ються.

Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають.

«Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на

степу без коня, що на воді без човна, - пропадеш».

Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. «Підождіть, не

годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак».

Над озірцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а

полуміні не видно було.

Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. «Якби так

усі, - сміявся якийсь запорожець, - то москалі в Полтаві почули б». Втомлені козаки дійсно

сильно хропіли, а шведи потягали за ними.

Багато було таких, що зовсім не лягали.