З-під Полтави до Бендер. Крутіж

світи ...

Гетьман оком прошибав далечінь.

Перед ним шуміло зелене море, розливався синій серпанок імли, нічні тіні крилися у

балках. В повітрі бовваніли могили, як велетні, мандрували степом, німі, вдумливі, загадкові. Аж

зарожевився опалений простір, степ спаленів, з-поза обрію викотилося сонце і повними

пригорщами жбурнуло своє сяєво сліпуче - людям, травам, квітам, звірам, цілому світові просто

в очі.

Прижмурилися на хвилину повіки, піднялись і ввесь світ здивувався:

«А-а!»

Картина була така невимовно гарна, що не хотілося очей відривати від неї. Забувалося про

горе, а бачилося красу. Хотілося жити і спасати життя.

Зв'язковий офіцер причвалав від короля Карла.

«Передайте його величності королеві, - говорив гетьман, - що ми не збилися з дороги.

Перед нами чумацький шляк у Брацлавщину. Півгодинки спічнемо, бо люди й коні трудні,

покріпимося і рушимо вперед. Його милість король може бути спокійний. Я тут, як у себе в хаті».

Гетьман говорив, ніби з його плечей хтось десять літ життя зняв, ніби він не після погрому

втікав, а похід до перемоги провадив.

10.

Ой на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до

Прута