З-під Полтави до Бендер. Крутіж

сприяла, ніби не лиш людські, але й Божі сили стояли проти гетьмана й його ідеї.

Чим дальше поза північ, тим холодніше ставало. Імла залазила під білля, пхалася в груди.

Дзвонили зуби, дрижало тіло, мороз пробігав по спині. Люди, втомлені безсонницею, довгими

маршами, голодом і спрагою серед того мокрого зимна, попадали в мертве отупіння. Робилося

їм байдуже, що станеться з ними, дійсність тратила лінії і краски, ніби й вона була нічим іншим,

лиш імлою.

Валка втікачів подібною ставала до казкової галери, що, позбавлена вітрил і весел, жене по

хвилях навмання. Та керманичі ще стерна не пустили.

Тримають його в знеможених руках і корабель до другого берега плине.

Благовістилося на день, як крізь опону синявої імли замайорів перед утікачами степ. Мов

хвилясте, безбережне море. Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які

приходили туди, про бої, що велися на ньому, про кров, що напувала його, і про силу, що

розвівалася з вітрами.

Хто не хотів опанувати його, - не дався.

Іранці, греки, торки, слов'яни й монголи своїм бій-полем хотіли його зробити, дерлись і

жерлися за нього, а він яким був, таким і остався донині, невговканим, безконечним, свобідним.

Ходіть до нього, він вас прийме і захистить собою, він - український степ, а ви - діти його. І

союзникові своєму скажіть, щоб не боявся степу. Він і їх приютить, у своєму надрі, він - великий,

як велике ваше горе, ваш біль і ваш незаспокоєний смуток. Він вас на своїй совісті має, хай хоч

тим спокутує свій гріх.