З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Сумна козацька пісня мандрувала чумацьким шляхом, як бурлачка. Не чулося у ній ні

молодецького розгону, ні тієї радости безтурботної, якою звичайно проймається козацька душа,

попавши в степові обійми, - смуток поранковою імлою окутував пісню-волокиту. На словах роса

тремтіла, ніби плакало кожнісіньке слово. Ой підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута,

Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута.

Глухі торохтіли колеса по зарослій муравою дорозі. Коні підковами тупали. Знизували

голови і в бігу траву зривали, - солодку, якої вже давно не їли.

Ще сонце й не піднялося поверх їздців, ще вони темними силуетами рисувалися по

огнистому фоні, а вже піт горохом котився з їх лобів. По холодній ночі майже без ніякого

переходу наступала степова спека.

Непривичні до неї шведи нарікали й домагалися спочинку, щоб хоч трохи полежати в тіні

возів. Але їм спочинку не давали.

«Звернемо зі шляху у щирий степ, тоді й відпочиватимемо, бо в траві безпечно, як у морі, а

на шляху далеко видно: щоб нас москалі не вгледіли».

І справді шлях був широкий, довгий, рівний.

Тому-то гетьманська повозка скрутила вліво і увильнула в такі високі й густі трави, що,

здавалося, їх не топтала людська нога ніколи, бо від сотворення світу не проходила туди

людина, лиш хіба звірі.

«А ну-те, хлопці!» - гукнув гетьманський візник, повертаючись позад себе, - «Скачіть у

траву! Беріть прямо до онтої могили, бачите?»