З-під Полтави до Бендер. Крутіж

І зупинилася валка, і від воза до воза, від уст до уст, летіло слово: «Степ!»

Про Меншикова й Голіцина забули і, мов зачаровані, стояли. Навіть коні голови знімали,

роздували ніздря, вухами стригли, ніби й вони степовими чарами пройнялися... Степ!

Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез'ясоване стремління, як -

українська душа.

Гетьманові ніби сили давні вернулись, ніби він на тім степу свої молоді літа дігнав.

Піднявся, встав і глянув перед себе.

Котилися хвилі зеленої трави, мов табуни розгуканих, диких коней. Ніби війська за

військами гнали, далеко, далеко аж за виднокруг. Поранковий вітрець роздирав імлу, як полкові

прапори, то маяв ними і підіймав високо, то скручував і кидав униз. Як стріли, сайгаки мчали,

виблискували хребти лисиць, як гармати, ревіли дикі тури. Неначе кулі, підлітали жайворонки

вгору й розприскувалися каскадами пісень... Степ жив душами тих, що гуляли на ньому і за

нього впали. Це не трава, квіти, будяччя, це вони, - степові борці, перемінені в трави і квіття.

Гетьман болю не чув. Повними грудьми пив степове пахуче повітря, сильніше від

найдорожчих ліків. Очам його верталася колишня бистрість, а думкам орлиний лет.

Скинув шапку, і уста його стали шептати молитву. Шепіт той підхопили шведи і за гомонів

псалом. «Услишить тя Господь у день печалі, защитить тя ім'я Бога Яковля».

Здивовано слухав степ нечуваної досі, чужої мови, принишкла трава, і квіти голови

похилили покірно.

Аж надбіг вітер від Дніпра, вхопив тую молитву на свої легкі крила й поніс її у невідомі