З-під Полтави до Бендер. Крутіж

степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві.

«Та де тобі москаль у траву піде! - потішалися запорожці. - Москаль боягуз!»

«Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить».

«Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ це

наша стихія».

«Наша й татарська, більш нічия».

«От якби де татарву допасти...»

І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою.

Замість татар - качок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так

тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво.

Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули.

«Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо».

«На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду

здохнеш, заки поживишся нами!»

Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага

їм дуже докучала. Ягодами ії не вгасити. Піт тіло їсть, хотілося б водою хоч лице обмити. Як

допалися якої калабані в балці, то не дивилися ні на ряску, ні на водні п'явки, а припали до неї і,

здавалося, випили б дочиста, коли б король не казав шаблями відганяти, бо зразу видно було,

що це вода стояча й нездорова.

Так дійшли до першої могили, а за нею на обрію показалася друга, а там і третя, ніби