З-під Полтави до Бендер. Крутіж

стільки світу зійшов, не бачив... «Край, як рай, а жити в ньому годі!»

І дійсно, все тут було, тільки слідів людського прожитку не стрічалося. Раз один попали на

якийсь білий череп, так і в ньому оси гули. Тільки й помину про людину.

«Гарно як!» - любувалися козаки.

«Гарно, бо москаля нема.»

«Москаль поорав б траву і зжер би, що тільки побачив би очима».

«Ненажери.»

«Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А поки - гарно без нього.»

«Гарно!»

Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А

як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив'язуй до нього. Ще

й цвіте.

Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес

зливалися водно... Мрія... Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність.

Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали.

«Бий! Лови!» - гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін.

«Соли на хвіст, соли!» - жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як

блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна,

та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим

стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в