З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як

наскочать вовки, то й - амінь».

Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині.

«Їх тут така сила, що прямо ломакою бий».

«Ану спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти».

«Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе».

«Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константинові

було?»

«То, мабуть, давні часи, не чули»...

«Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Ото ж як Конєцпольський з

Остророгом під Константинів підступили, то козацька залога тихцем серед ночі вибралася з

замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих

знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов'язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися

своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а

козакам муки і смерть.»

І почалися оповідання на цю сумну тему і оповіданням тим кінця не було.

«Так воно, так. Великогрішні ми і тому доля нам не сприяє. Бог не благословить».

«Старинні козаки того не робили,» - перечив котрийсь, але інші доказували йому, що навіть

запорожці подібні гріхи на совісті мали. «Але Полтава нас розуму навчила. Під Полтавою ми

кріпко стояли. Особливо запорожці».