З-під Полтави до Бендер. Крутіж

нестяменний, марнотратник маєтків і крови.

Обох нас проклене будучність аж до десятого покоління, аж поки нащадки не позабувають

вчинків своїх предків.

Оце й осталося з твоїх задумів, гетьмане Мазепо!

Ні! - відповідає він, - стократ ні! Осталося двадцять літ тяжкої праці, щоб вгамувати розтіч

руїни й завести нове, людське життя. Останеться спомин великого зриву за волю, за самостійне

життя, спомин спроби, щоб порвати кайдани. Остануться ті нечисленні, але здорові духом

українці, що не зжахнулися московської сили, не забагли царської ласки, не позбулися

лицарської чести і громадянського почуття.

Нинішній погром переміниться в завтрішню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля

наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна

винищити докраю, або перетворити на чужий лад.

Голос землі і крови розбудить його з нинішнього сну і він промовить ділом, голосним,

грімким, тривалим. І побачать внуки помилки дідів своїх і благословитимуть тих, що їх

проклинають нині, а прокленуть, котрих величають тепер. Правда побідити мусить...

Вперед, вперед!

Гетьман, знеможений тілом, вірив у побіду духа. Дух підтримував тіло.

До болю здавна привик. Затискав зуби, замикав очі, жив візією кращого завтра.

Смерть бігла за ним, а він утікав перед нею крізь болота й мокляки, крізь нічну імлу, що

закривала шлях перед його возом, ніби тую імлу навіяла Москва, ніби й вона Москві, а не Україні