З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Не можу подумати, — зітхала Нечаїха, — щоб Юрась моїм ворогом був. Ми його так

любили й доглядали в недузі, а знаєш, як він часто недужав і що тоді з ним бувало. Тиміш,

так цей палкої вдачі був і до гніву скорий, але Юрась, добряга, м’якосердий і ще до того

побожний, мов чернець. Бувало, як зайде до церкви, то хоч волами його звідтіль тягни. Не

знаю, що з ним тепер сталося.

— Лихі люди підштовхували гетьманича проти Виговських.

— Та чого ж бо вони від них хочуть? Виговські чесні й добрі, нікому лиха не вчинили.

Покійний мій батько так їх обох, тобто Івана й Данила, любив.

У булаві діло, а не в доброті й честі, моя ласкава пані.

— А все ж таки, щоби на когось цькувати, треба мати якусь причину, якісь закиди йому

робити. З якими ж тоді проти Виговського вони до Юрася підходять?

— Кажуть пану гетьманичеві, що гетьман Виговський відкопав Богданів скарб і присвоїв

собі, а він був наш, родинний скарб Хмельницьких. І з якими дурницями вони не підходять!

— З якими, кажи!

— Говорять, що гетьман Виговський свої коні в мурованій, новій стайні поставив, а пана

Юрія у старій стоять.

— Боже ти мій! Навіть такі марниці висувають тоді, як у краю такі великі події збуваються!

— А всьому тому Тетеря винен, він із злих найгірший.

— Не знаю, чому б то Тетеря мав на нас недобрий бути, ми йому нічого злого не

вчинили.